Що впало, те пропало - Страница 11

Він повільно спрямував «Біскейн» у бік людини, що повзла по бетонному тротуару. Йому хотілося забратися звідси, мозок вимагав утекти звідси якнайшвидше, але справу потрібно було зробити обережно, без зайвого шуму.

Кертіс обернувся, очі за брудним волоссям, немов у лісових хащах, широко розплющені й сповнені жаху. Він насилу підвів одну руку слабким зупиняючим жестом, а потім Морріс перестав його бачити, тому що заважав капот. Обережно рухаючи кермом, він продовжував крастися вперед. Ніс машини вдарився об бордюр. Сосновий освіжувач повітря на дзеркалі заднього виду підстрибнув і захитався.

Потім нічого… і ще нічого. А потім машина знову наїхала на щось. Пролунав приглушений лускіт, ніби маленький гарбуз, що вибухнув у мікрохвильовці.

Морріс повів кермом уліво, і машина ще раз легенько підскочила, коли «Біскейн» повернувся на своє місце на парковці. Подивившись у дзеркало, він побачив, що в Кертіса немає голови.

Ні, голова, звичайно, була, але розчавлена. Розплющена. «Тут талант не розплескався», — подумав Моррі.

Він під’їхав до виходу й, дочекавшись, коли дорога спорожніла, рвонув уперед. Слід зупинитися й перевірити передок у машини, особливо колесо, що переїхало голову Кертіса, але спочатку він хотів від’їхати миль на двадцять. Щонайменше на двадцять.

— Бачу у своєму майбутньому автомийку, — сказав він. Це здалося йому смішним (надмірно смішним — вираз, значення якого не зрозуміли б ні Фредді, ні Кертіс), він розсміявся й сміявся довго й голосно. Морріс ретельно дотримувався дозволеної швидкості. Він спостерігав, як одометр відраховує милі, і навіть на п’ятдесяти п’яти кожне обертання, здавалося, тривало п’ять хвилин. Колесо, напевно, залишало кривавий слід, який вів до виїзду з парковки, але він, мабуть, уже обірвався. Давним-давно обірвався. Проте все одно слід було знову рухатися неголовними дорогами або навіть дорогами третього класу. Було б розумно зараз зупинитися й викинути всі записники — і готівку теж — кудись у лісосмугу. Але він би цього не зробив. Ніколи.

Шанси п’ятдесят на п’ятдесят, сказав він сам собі. А то й вище. Зрештою, ніхто не бачив машини. Ані в Нью-Гемпширі, ані в інших місцях.

Він під’їхав до покинутого ресторану, зупинився на бічній парковці й оглянув передок і праве переднє колесо машини. Загалом йому здалося, що все виглядає досить добре, тільки на передньому бампері залишилося трохи крові. Зірвавши пучок трави, він витер її. Потім сів у машину й поїхав на захід. Він був готовий до дорожніх кордонів, але йому не зустрілося жодного.

За кордоном Пенсільванії, у Гованді, він знайшов мийку-автомат для машин. Щітки потерли, струмені поплескали, і машина засяяла, як нова, — і знизу, і зверху.

Морріс їхав на захід, до маленького брудного житлового району під назвою Перлина Великих озер. Йому треба було на час залягти на дно й зустрітися з одним старим другом. До того ж дім — це таке місце, куди, якщо ти повертаєшся, тебе завжди приймуть,[5] — Євангеліє від Роберта Фроста — особливо, якщо поруч немає нікого, кому можна поскаржитися на повернення блудного сина. Любий татко дременув кілька років тому, а мила матуся зараз проводить осінній семестр у Прінстоні, читаючи лекції про «баронів-розбійників», тож будинок на Сикоморовій вулиці, найімовірніше, стоїть порожній. У такого пречудового викладача — до того ще й письменника, колись навіть номінованого на Пулітцерівську премію, — будинок міг би бути й кращим, але в цьому треба звинувачувати любого татуся. Утім, Морріс ніколи не мав нічого проти цього будинку, це мати журилася, а не він.

Морріс послухав новини, але не почув жодного слова про вбивство романіста, який, якщо вірити тій статті в «Тайм», був «голосом, що гучно закликав дітей мовчазних п’ятдесятих прокинутись і знайти власний голос». Мовчання в радіо було новиною приємною, але не несподіваною. Якщо вірити джерелу інформації з колонії, домоправителька приходила до Ротстайна один раз на тиждень. Був ще помічник по господарству, але він приходив тільки, коли викликали. Морріс і його друзяки-небіжчики недарма вибирали слушний час, тому можна було сподіватися, що протягом найближчих шести днів тіла не знайдуть.

Того ж дня, десь на просторах Огайо, він промчав повз крамничку, яка торгує різною старовиною та мотлохом, але потім розвернувся й під’їхав до неї. Покопавшись, він купив стару скриню. Скриня була старою, але міцною на вигляд й обійшлася йому у двадцять доларів. «Майже за безцінь», — подумав Морріс.

2010

Тепер батьки Піта Сауберса лаялися часто. Тіна називала їхні сварки «авки-гавки». Піт думав, що в цьому щось є, бо, коли вони починалися, з їхньої кімнати чулося: ав-ав-ав, гав-гав-гав. Іноді Піту хотілося вийти на сходи й закричати їм униз, щоб вони припинили, просто припинили. Ви лякаєте дітей, хотілося йому заволати. У будинку є діти, діти, ви що, дурні, про це забули?

Піт був удома, бо відмінникам — у яких з усіх занять тільки самостійна робота вдень та ще фізкультура по обіді, — дозволялося повертатися додому раніше. Двері його кімнати були відчинені, і він почув, як батько заторохтів по кухні своїми милицями, тільки-но під’їхала машина матері. Піт майже не сумнівався, що сьогоднішні веселощі почнуться з батьківської фрази: «Щось ти зарано сьогодні». Мати відповість, що він ніяк не може запам’ятати, що тепер вона по середах звільняється раніше. Тато скаже, що ще не звик до життя в цій частині міста, і вимовить це так, ніби їм довелося переїхати до найбіднішого, найпохмурішого району міста, а не лише до північного району Гортфілда, де вулиці мають назви дерев. Тепер, коли вступна частина прозвучала, можна було починати авкати й гавкати.