Що впало, те пропало - Страница 19

Притримай при собі свою тупу критику, сказав Ротстайн Моррісу за дві хвилини до смерті. Ти звичайний злодій, мій друже.

У скронях почало пульсувати.

— І як я одразу не здогадався. Усі ці твої гучні розмови про приватних колекціонерів, кінозірок, арабських принцес і ще дідько знає про що — суцільне викаблучування. Ти звичайний хвалько.

Це був удар. Відчутний удар. Морріс побачив це й зрадів, так само він радів, коли зумів кілька разів ввернути це слово під час останньої суперечки з матір’ю.

Енді подався вперед, щоки палають, але, перш ніж він встиг щось сказати, з’явилася офіціантка з серветками.

— Дозвольте, я витру, — сказала вона й витерла зі столу каву.

Молода, натуральна попеляста білявка, гарненька своєю блідістю, можна сказати, навіть красива, вона посміхнулася Енді. Він у відповідь скривив нещасну гримасу, одночасно відсуваючись від неї, так само, як відсувався від записника в молескіновій палітурці.

«Він гомік, — з подивом подумав Морріс. — Бісов гомік. Чому я про це досі не знав? Як я міг цього не побачити? Та в нього ж це на чолі написано».

Утім, в Енді відкрилося багато нового, чи не так? Морріс згадав улюблений вислів одного хлопця з будівництва: купа пістолетів, і всі без набоїв.

Коли офіціантка пішла, забравши із собою задушливий жіночий дух, Енді знову нахилився вперед.

— Цих колекціонерів купа, — сказав він. — Чого тільки не збирають: картини, скульптури, перші видання… У Техасі є один хлопець, який зібрав колекцію записів на воскових циліндрах на мільйон доларів, а в іншого є повний комплект усіх журналів фантастики, вестернів і жахів, які виходили з 1910 по 1955. Гадаєш, усе це добро купувалося й продавалося законним шляхом? Дідька лисого. Колекціонери божевільні, найзапеклішим начхати, украдені чи ні речі, які їм хочеться отримати, і вони не збираються ні з ким ділитися.

Моррісу вже доводилося чути такі слова, і на його обличчі, мабуть, це відбилося, тому що Енді ще ближче присунувся до нього. Тепер їх носи майже стикалися. Морріс відчув запах «Інгліш лезер» і подумав: «Ось, значить, який одеколон полюбляють гоміки. Щось на зразок таємного знака».

— Ти гадаєш, вони стануть мене слухати?

Морріс Белламі, який тепер дивився на Енді Халлідея іншими очима, відповів, що, либонь, ні.

Енді випнув нижню губу.

— Нічого, коли-небудь стануть. Так. Коли я заведу власний магазин і клієнтуру. Але на це підуть роки.

— Ми говорили, що чекатимемо п’ять років.

— П’ять? — Енді уривчасто реготнув і повернувся на свій бік стола. — За п’ять років я, можливо, зможу відкрити свій магазин — я вже вподобав одну містинку на Лейсмейкер-лейн, там зараз магазин тканин, не дуже успішний, — але знадобиться набагато більше часу, щоб знайти грошовитих клієнтів і завоювати довіру.

«Занадто багато “але”, — подумав Морріс, проте раніше “але” не було».

— Наскільки більше?

— Спробуй прийти до мене з цими записниками на початку двадцять першого століття, якщо вони все ще будуть у тебе. Навіть якщо б у мене зараз було коло знайомих приватних колекціонерів, ніхто, навіть найбільш одержимі, і ті не доторкнулися б до такої небезпечної речі.

Морріс якийсь час дивився на нього занімівши. Потім нарешті вимовив:

— Нічого такого ти не говорив, коли ми планували…

Енді схопився обома руками за голову.

— Ми нічого не планували! І не намагайся на мене нічого перекладати. Ніколи! Я знаю тебе, Моррі. Ти їх украв не для того, щоб продати. Принаймні, не прочитавши. Потім ти, напевно, погодишся показати дещо з них світові, якщо ціна влаштує. Але головне в цьому всьому — ти просто схибнувся на цьому Джоні Ротстайні.

— Не треба так говорити. — Пульсація в скронях посилилася.

— Я буду так говорити, якщо це правда, а це правда. Ти схибнувся ще й на темі Джиммі Ґолда. Це через нього ти потрапив до тюряги.

— Я потрапив до тюряги через матір. Вона, можна сказати, своїми руками мене туди запхала.

— Яка різниця? Це в минулому. А зараз сьогодення. Якщо не станеться дива, незабаром чекай на поліцейських. І вони прийдуть з ордером на обшук. Якщо ти ці записники зберігатимеш у себе, коли вони постукають у двері, вважай, що тобі гаплик.

— З якого дива їм до мене приходити? Нас ніхто не бачив, а мої напарники… — Він підморгнув. — Скажімо так, мертвий не видасть.

— Ти… Що? Убив їх? І їх убив? — З Енді можна було писати картину нелюдського жаху.

Морріс знав, що говорити цього не варто було, але — кумедно, як це «але» час від часу проскакує — Енді був таким бовдуром.

— У якому місті жив Ротстайн? — Очі Енді знову забігали так, ніби він будь-якої миті очікував на появу поліцейських із гарматами напоготові. — Толбот Корнерс, вірно?

— Так, але це переважно одні ферми. Усього міста там — закусочна, продуктовий магазин і заправка на перехресті.

— Скільки разів ти там бував?

— Разів п’ять. — Насправді, разів десять, з 1976 по 1978. Спочатку один, потім із Фредді або з Кертісом, або з ними обома.

— І коли ти там був, ти в когось запитував, хто найвідоміший мешканець цього міста?

— Звичайно. Кілька разів. Ну то й що? Так, напевно, кожен, хто буває в тій забігайлівці, запитує про…

— Ось тут ти помиляєшся. Більшості приїжджих байдуже, що це місто Джона Ротстайна. Якщо вони щось запитують, то про те, коли можна пополювати на оленів або яка риба водиться в озері. Ти не подумав, що місцеві згадають тебе, коли поліція спитає, чи не цікавився хтось чужий хлопцем, який написав «Утікача»? Дивний чужий, який кілька разів приїжджав до міста? На додаток до цього у них і так на тебе заведено справу, Моррі!