Що впало, те пропало - Страница 21

Та тривога ця могла бути не такою вже безглуздою. Що швидше сутеніло, то більш і більш правдоподібною здавалася думка про те, що поліцейські можуть зв’язати Кертіса та Фредді з Моррісом Белламі. Клята стоянка. І чому він не відтягнув тіла до лісосмуги? Хоча це не надто ускладнило б роботу поліцейським. Хтось усе одно в’їде на стоянку, побачить кров і набере 911. У поліцейських є собаки…

— До того ж, — сказав він скрині, — я поспішав. Так?

Батьківський ручний візок досі стояв у кутку поряд з іржавою киркою і двома такими самими іржавими лопатами. Морріс поклав скриню на візок, закріпив ременями й визирнув у вікно гаража. Ще занадто світло. Тепер, коли він був так близько від того, щоб позбутися записників і грошей — тимчасово, заспокоював він себе, це лише тимчасово, — він дедалі більше впевнювався в тому, що поліція нагряне до нього з хвилину на хвилину. А як місіс Маллер здалося, що він поводиться підозріло, і вона повідомила про це куди слід? Це здавалося малоймовірним — лоб у неї товщий за дубову дошку, — але хтозна.

Він змусив себе проковтнути ще один заморожений обід, вирішивши, що це може заспокоїти голову, але натомість голова розболілася ще сильніше. Він зазирнув до аптечки матері, думаючи знайти аспірин або «Едвіл», і… не знайшов нічого. «Та пішла ти, мамо, — подумав він. — Чесно. Щиро. Пішла… ти».

Він побачив її посмішку. Тонку, як рибальський гачок.

О 7:00 ще не стемніло — клятий перехід на літній час, який дурень це вигадав? — Але вікна в сусідньому будинку не світилися. Це було добре, та Морріс знав, що Маллери можуть повернутися будь-якої секунди. До того ж у такій нервовій обстановці він просто не зміг би довго чекати. Він сходив до передпокою, понишпорив у шафі та знайшов пончо.

Скориставшись задніми дверима гаража, Морріс викотив візок у двір. Через мокру траву й розгрузлу землю йти було важко. Доріжку, якою він так часто ходив у дитинстві — зазвичай до Залу відпочинку на Березовій вулиці, — від негоди захищали дерева, тому там він зміг піти швидше. Коли він дістався струмка, який по діагоналі перетинав нічийну ділянку землі розміром із міський квартал, настала повна темрява.

Він захопив із собою ліхтарик і тепер підсвічував ним, вибираючи підхоже місце біля струмка на безпечній відстані від доріжки. Бруд був м’яким, і копати було легко, поки він не наткнувся на переплетене коріння нависаючого дерева. Морріс подумав, чи не знайти інше місце, але діра була вже майже готова, і він не збирався починати все заново, до того ж це лише тимчасова обережність. Він поставив ліхтарик в отвір, прилаштувавши його на камені так, щоб світло падало на коріння, і розрубав їх киркою.

Засунувши скриню в діру, він швидко закидав її землею. Закінчив тим, що прибив пухкий бруд лопатою. «Гаразд, — подумав він. — На березі струмка трави мало, отже, голий клаптик землі не виділятиметься. Головне ж те, що скриня тепер не в будинку, правильно?»

Правильно?

Повертаючись із візком до будинку, він не відчував полегшення. Усе йшло не так, як гадалося. Усе. Неначе зла доля стала між ним і записниками, так само, як доля не давала з’єднатися Ромео і Джульєтті. Це порівняння здавалось одночасно безглуздим й ідеальним. Так, він був коханцем. Клятий Ротстайн кинув його зі своїм «Утікач зменшує оберти», але це нічого не змінювало.

Його любов була справжньою.

Повернувшись до будинку, він одразу прийняв душ, так само, як це зробить хлопчик на ім’я Піт Сауберс багато років опісля у цій самій ванній, повернувшись із того самого місця на березі струмка під нависаючим деревом. Морріс стояв під душем, поки не закінчилася гаряча вода, а пальці зробилися ліловими. Потім витерся та вбрався у свіжий одяг із шафи в спальні. Одяг цей здавався йому дитячим та старомодним, але за розміром підходив (більш-менш). Брудні джинси й фуфайку він запхнув у мийку, цей рух колись також буде відтворено Пітом Сауберсом.

Морріс увімкнув телевізор, сів у старе батьківське крісло — мати говорила, що зберегла його як нагадування на той випадок, якщо в неї знову виникне бажання зробити дурницю, — і подивився звичайну порцію жвавої рекламної нісенітниці. Він подумав, що будь-яка з цих реклам (стрибають бульбашки з проносним, матусі-чепурухи, співаючі гамбургери) могла бути складена Джиммі Ґолдом, і від цього голова розболілася як ніколи сильно. Він вирішив сходити до «Зоні» купити анацин. Можливо, ще й пару пляшок пива. Від пива нічого поганого не буде. Проблеми бувають від міцніших напоїв, і він добре засвоїв цей урок.

Анацин він купив, але від думки про те, щоб пити пиво в будинку, повному книг, які йому читати не хотілося, перед телевізором, який його не приваблював, настрій у нього зіпсувався остаточно. До того ж те, що він дійсно хотів почитати, знаходилося так спокусливо близько. Морріс не мав звички пити в барах, але відчув, що, коли зараз не вийде, не знайде компанію й не послухає енергійну музику, то, напевно, збожеволіє. Він був упевнений: десь у цій дощовій ночі є молода жінка, якій також хочеться танцювати.

Заплативши за ліки, він майже мляво запитав молодого хлопця за касою, чи немає поблизу бару із живою музикою, куди можна доїхати автобусом.

Молодий хлопець відповів, що є.

2010

Коли в п’ятницю о пів на четверту Лінда Сауберс повернулася додому, Піт сидів на кухні й пив какао. Волосся його ще не висохло після душу. Повісивши куртку на гачок біля дверей чорного ходу, вона знову приклала зап’ястя до його голови.

— Холодний! — повідомила вона. — Тобі краще?

— Ага, — відповів він. — Коли Тіна повернулася, я зробив їй крекерів з арахісовим маслом.