Що впало, те пропало - Страница 31

Менш за все йому хотілось обговорювати з містером Рікером імовірність того, що злодії, які позбавили життя Джона Ротстайна, могли разом із грошима забрати неопубліковані рукописи й знищити їх, вирішивши, що вони нічого не варті. Декілька разів Піт подумував здати рукописи в поліцію, але це майже напевно означало, що батьки таки дізнаються про джерело загадкової готівки. Зрештою, записники були не тільки літературним скарбом, але ще й речовим доказом злочину. Але це був старий злочин, давня історія, яку краще не ворушити.

Чи не так?

На автобус він, звичайно ж, не встиг, і це означало, що доведеться дві милі йти додому пішки. Піт був не проти. Він усе ще сяяв від похвали містера Рікера, і йому багато про що треба було подумати. Переважно про неопубліковані роботи Ротстайна. Ці розповіді, думав він, дуже різнорідні, і лише деякі з них можна назвати справді гарними, а поетичні спроби, на думку Піта, були, м’яко кажучи, і зовсім слабкими. Але ці два останніх романи про Джиммі Ґолда були… золотими. Спираючись на деякі факти, розкидані по романах, Піт дійшов висновку, що останній із них, той, де Джиммі піднімає палаючий прапор під час вашингтонського мирного мітингу, було закінчено десь у 1973, оскільки події роману закінчуються, коли Ніксон ще був президентом. Те, що Ротстайн так і не опублікував останні книги про Ґолда (плюс ще один роман про Громадянську війну), вражало Піта. Вони були такими гарними!

Піт брав із горища лише один записник у молескіновій палітурці й читав його в себе в кімнаті за зачиненими дверима, прислухаючись, чи не наближається хтось із родини. Він завжди тримав напоготові ще якусь книгу, яку, почувши за дверима кроки, тієї ж миті розкривав, ховаючи рукопис під матрац. Одного разу він таки ускочив. Це була Тіна, яка, на лихо, мала звичку ходити будинком у шкарпетках, запитала, відчинивши двері:

— Що це?

— Не твоє діло, — відповів він, ховаючи записник під подушку. — І, якщо писнеш мамі чи татові, отримаєш у мене.

— Порнуха?

— Ні! — Хоча в містера Ротстайна деінде траплялись аж занадто яскраві сцени, особливо якщо врахувати, що вони були написані підстаркуватою людиною. Наприклад, той епізод, коли Джиммі й ті дві дівчини-хіппі…

— Тоді чому ти не хочеш, щоб я це побачила?

— Тому що це особисте.

Її очі спалахнули.

— Це твоє? Ти що, пишеш книгу?

— Може, і пишу. Що з того?

— Круто! А про що?

— Про те, як жучки займаються сексом.

Вона захихотіла.

— Ти ж сказав, що це не порнуха. Можна мені почитати, коли закінчиш?

— Подивимось. Тільки не патякай, добре?

Вона погодилася, а про Тіну можна було сказати одне: вона майже ніколи не порушувала обіцянок. Відтоді минуло два роки, і Піт не сумнівався, що вона давно забула про той випадок.

На сяючому десятишвидкісному велосипеді підкотив Біллі Веббер.

— Здоров був, Сауберс! — як майже всі інші (за винятком містера Рікера), Біллі вимовляв його прізвище як Собберс, а не САУ-берс, але яка різниця — усе одно лайно, а не прізвище, як не крути. — Що робиш улітку?

— Працюю в бібліотеці на Гарнер-стрит.

— Доси?

— Умовив їх на двадцять годин на тиждень.

— Дідько, чуваче, ти ще занадто молодий, щоб за зарплатню горбатитися.

— Та я сам хочу, — сказав Піт, і це було правдою. Бібліотека, крім різних приємних привілеїв, надавала ще й безкоштовний комп’ютерний час, коли можна було працювати, не хвилюючись, що хтось почне заглядати тобі через плече. — А ти?

— Збираюся їхати до Мейна на наше літнє місце. Озеро Чайна. Багато симпатичних дівчат у бікіні, і ті, що з Массачусетса, знають, що робити.

«Тоді, може, вони чогось навчать тебе», — уїдливо подумав Піт, але, коли Біллі виставив долоню, ляснув її своєю і проводив його поглядом, не без заздрощів. Десятишвидкісний ровер, дорогі кросівки «Найк», літній відпочинок у Мейн — схоже, дехто вже оговтався після кризи. А може, їх криза й зовсім не торкнулася. Чого не скажеш про родину Сауберсів. Вони, звісно, не були жебраками, але…

Потрібні гроші, шепотів будинок в оповіданні Лоуренса. Потрібні гроші.

Чи можливо перетворити записники на гроші? Чи існував спосіб? Піту не подобалося навіть думати про те, щоб розлучитися з ними, але водночас він розумів, що ховати їх від усіх на горищі неправильно. Роботи Ротстайна, особливо останні дві книги, заслуговували, аби світ про них знав. Вони б відродили репутацію Ротстайна, Піт у цьому не мав сумніву, утім, не це було головне. Читачеві вони б сподобалися — ось що було головне. Читач би їх полюбив, якби був таким, як Піт.

Але ж рукописи — не безликі двадцяти-і п’ятдесятидоларові банкноти, походження яких неможливо відстежити. Піта могли схопити й відправити за ґрати. Він погано уявляв, у якому саме злочині його могли звинуватити, — зрозуміло, що аж ніяк не в приховуванні краденого майна, адже він його не отримав на зберігання, а тільки знайшов, — але був упевнений, що спроба продати те, що не належить тобі, точно є якимось порушенням закону. Можна було б пожертвувати щоденники альма-матер Ротстайна, але це довелося б робити анонімно, інакше все спливе, і батьки дізнаються, що їхній син підтримував їх грошима, викраденими у вбитого. Більш того, за анонімне пожертвування нічого не отримаєш.

Піт у своїй роботі жодного слова не сказав про вбивство Ротстайна. Він читав про це, переважно в комп’ютерному залі бібліотеки. Він знав, що Ротстайна застрелили в такий спосіб, що це скидалося на страту. Він знав, що виявлені у дворі сліди дозволили детективам зробити припущення, що в злочині брали участь двоє, троє або навіть четверо чоловіків, судячи з розміру відбитків ніг. Вважали також, що невдовзі після цього двох із них було вбито на одній із придорожніх зон відпочинку в Нью-Йорку.