Що впало, те пропало - Страница 33

І все ж таки!

Потрібні гроші. Містер Фельдман, консультант, сказав йому, що отримати повноцінну стипендію для нього «малоймовірно», і Піт це розумів. Він — звичайний випускник пересічної Середньозахідної школи, хлопець, який підробляє в бібліотеці й виконує одну-дві нудні позакласні роботи, щось на кшталт випуску шкільної газети або щорічника. Навіть якби йому пощастило сісти в цей човен, не можна було забувати про Тіну. Вона абияк справлялася в школі, отримувала то «В», то «С» і, узагалі, здається, останнім часом більше цікавилася макіяжем, взуттям та поп-музикою, ніж навчанням. Їй була потрібна перерва, щоб якось відволіктися. Він навіть у свої неповні сімнадцять мав достатньо розуму, аби розуміти: Чапел-ридж може не допомогти його молодшій сестрі… А втім, може й допомогти. Ще й тому, що вона не зламалася. Принаймні поки що.

«Мені потрібен план», — думав він, хоча насправді йому був потрібен не зовсім план. Йому була потрібна історія. І нехай великий письменник, як містер Ротстайн або містер Лоуренс, з нього ніколи б не вийшов, придумувати сюжети він таки вмів. Саме це йому зараз і потрібно було зробити. Тільки в основі кожного сюжету лежить ідея, а із цим у нього поки не виходило.

Він почав годинами просиджувати в книгарні на Вотер-стрит, де кава була дешевою, і навіть книги в м’якій палітурці продавалися зі знижкою тридцять відсотків. Одного разу в березні після школи, прямуючи на роботу до бібліотеки, він вирішив зайти до магазину, сподіваючись пошукати щось із Джозефа Конрада. В одному з нечисленних інтерв’ю Ротстайн назвав Конрада «першим великим письменником двадцятого століття, хоча його найкраща річ і була написана до 1900».

Поруч із магазином під повіткою було встановлено довгий стіл. «ВЕСНЯНИЙ РОЗПРОДАЖ, — значилося на вивісці. — НА ВСЕ, ЩО НА ЦЬОМУ СТОЛІ, — ЗНИЖКА 70 %. — І нижче: — ХТО ЗНАЄ, МОЖЕ, ВИ НАТРАПИТЕ НА СКАРБ!» Обабіч цього рядку були намальовані жовті смайлики, аби пояснити, що це жарт, тільки Пітові це смішним не здалося.

У нього нарешті з’явилася ідея.

Тиждень потому він затримався в школі після уроків, щоб поговорити з містером Рікером.

— Радий тебе бачити, Піте. — Сьогодні на містерові Рікері була яскрава візерунчаста сорочка з пишними рукавами й психоделічна краватка. Піт подумав: «Оце так поєднання, тепер зрозуміло, чому рух дітей квітів зійшов нанівець». — Місіс Девіс тебе дуже хвалить.

— Вона кльова, — сказав Піт. — Я пізнаю багато нового. — Насправді, нічого нового він не пізнавав і не думав, що хтось інший на її уроках щось пізнавав. Вона була приємною людиною й нерідко розповідала про досить цікаві речі, але Піт дедалі більше схилявся до думки, що творчого письма неможливо навчити, його можна лише навчитися.

— Чим можу допомогти?

— Пам’ятаєте, ви говорили, як дорого коштував би в наш час рукопис Шекспіра?

Містер Рікер посміхнувся.

— Я завжди про це розповідаю на уроках у середині тижня, коли клас починає нудьгувати. Немає нічого кращого за жадібність, коли треба заволодіти увагою дітей. А що? Ти знайшов фоліо, Мальволіо?

Піт ввічливо посміхнувся.

— Ні, але, коли ми на лютневих канікулах гостювали в мого дядька Філа в Клівленді, я знайшов у нього в гаражі цілу купу старих книг. Більшість про Тома Свіфта, це юний винахідник.

— Я добре пам’ятаю і Тома Свіфта, і його друга Неда Ньютона, — сказав містер Рікер. — «Том Свіфт і мотоцикл», «Том Свіфт і магічна камера»… Коли я був маленьким, ми жартували: «Том Свіфт і електрична бабуся».

Піт знову зобразив ввічливу посмішку.

— Там ще було з десяток книг про дівчинку-детектива Тріксі Белден і ще про Ненсі Дрю.

— Здається, я розумію, до чого ти ведеш, і мені не хочеться тебе розчаровувати, але доведеться. Том Свіфт, Ненсі Дрю, брати Харді, Тріксі Белден… Усе це цікаві свідчення минулої епохи й чудове мірило того, як за останні років вісімдесят змінилося те, що називається підлітковою літературою, але ці книги не мають ніякої грошової цінності, навіть якщо вони в ідеальному стані.

— Я знаю, — відповів Піт. — Я потім перевірив у блозі «Гарні книги». Але, поки я їх розглядав, у гараж увійшов дядько Філіп і сказав, що в нього є таке, що зацікавить мене ще більше. Я йому до цього розповідав, що займаюся Джоном Ротстайном. Виявилося, це «Утікач» у твердій обкладинці з автографом. Без посвяти, просто підпис. Дядечко Філ розповів, що отримав цю книгу від якогось хлопця на ім’я Ел, який програв йому в покер десять доларів. Він сказав, що вона в нього зберігається вже п’ятдесят років. Я подивився на вихідні дані, це перше видання.

Містер Рікер слухав його, гойдаючись на стільці, але після цих слів із грюкотом сів рівно.

— Стривай-но! Ти, імовірно, знаєш, що Ротстайн дуже рідко давав автографи?

— Так, — кивнув Піт. — Він називав це «спотворенням досконалої книги».

— Саме так, у цьому він був схожий на Реймонда Чандлера. А чи відомо тобі, що підписані автором книги цінуються більше, якщо автор написав лише своє ім’я, без посвяти?

— Так, на «Гарних книгах» про це написано.

— Підписане перше видання Ротстайна, імовірно, чогось коштує. — Містер Рікер замислився. — Хоча, якщо увімкнути мозок, у якому вона стані?

— У гарному, — швидко відповів Піт. — Кілька плям на форзаці й титулі, більше нічого.

— Ти, я бачу, у темі.

— Почитав дещо після того, як дядько показав Ротстайна.

— Ця книга не в тебе, я гадаю?

«У мене є дещо краще, — подумав Піт. — Якби ви тільки знали». Часом він відчував тягар від цього знання, а сьогодні — особливо, через те що доводилося брехати.