Що впало, те пропало - Страница 36

Він простягнув руки.

— Ну, іди до мене. — Вона підійшла. Піт міцно її обійняв, потім узяв за плечі й суворо подивився в очі.

— Але ці гроші… Це не я.

— Ага. Як скажеш. Може, той записник, який ти читав, був набитий грошима? — Вона реготнула. — У тебе був такий винуватий вигляд, коли я тебе з ним заскочила тоді.

Він закотив очі під лоба.

— Іди спати, крихітко.

— Гаразд. — Біля дверей вона повернулася. — А мені сподобалися ті кабінки для перевдягання. І ще дещо. Хочеш, скажу? Тільки ти подумаєш, що це дивно.

— Давай, кажи вже.

— Там учні носять форму. Дівчатка — сірі спідниці з білими блузками й білими гольфами. Можна надягати светр, якщо хочеш, сірий, як спідниця, або красивий темно-червоний. Барбара каже, вони називають його мисливським.

— Форма? — здивовано промовив Піт. — Тобі подобається носити форму?

— Я ж казала, що ти здивуєшся. Хлопчики не знають, які бувають дівчата. Дівчата можуть тебе кривдити, якщо ти носиш неправильний одяг, або якщо носиш правильний, але занадто часто. Можна надягати різні блузки або кросівки по вівторках і четвергах, можна робити різні зачіски, але досить швидко вони — погані дівчатка — починають розуміти, що в тебе є тільки три джемпери й шість гарних шкільних спідниць. І тоді вони починають говорити капості. Але, якщо всі щодня вдягаються однаково… Хіба що светри різних кольорів… Вона знову здула з чола волосинки. — У хлопчиків такого не буває.

— Узагалі-то, буває, — заперечив Піт.

— Усе одно, мама навчить мене шити одяг самотужки за викрійками з журналів. «Сімплісіті» або «Баттерік», і тоді в мене буде більше. А ще в мене є друзі. Багато друзів.

— Еллен, наприклад.

— Еллен нормальна.

«І після школи отримає гідну роботу офіціантки або буфетниці, — подумав Піт, але промовчав. — Це якщо вона не завагітніє в шістнадцять».

— Я тільки-но хотіла сказати, аби ти не хвилювався.

— Я не хвилююся, — запевнив її Піт. — Я знаю, у тебе все буде добре. І це не я надсилав гроші. Чесно.

Вона посміхнулася, сумно й водночас змовницьки, через що раптом якось зовсім перестала бути схожою на маленьку дівчинку.

— Гаразд, зрозуміло.

Тіна пішла, обережно зачинивши за собою двері.

Тієї ночі Піт довго не міг заснути. Невдовзі після цього він зробив найбільшу помилку у своєму житті.

1979—2014

11 січня 1979 Моррісу Рандольфу Белламі було винесено вирок: довічне ув’язнення. Після цього короткий час події розвивалися стрімко, а потім неймовірно повільно. Повільно. Повільно. Офіційне оформлення у Вейнсвілльську в’язницю було закінчено того ж дня до п’ятої години. Співкамерник Морріса, засуджений убивця, на ім’я Рой Оллгуд, зґвалтував його вперше за сорок п’ять хвилин після того, як було вимкнено світло.

— Не ворушись і дивись не наклади мені на член, хлопче, — прошепотів він у вухо Моррісу. — Якщо зробиш це, я відріжу тобі ніс. Будеш схожим на свиню, яку гризонув алігатор.

Морріс, якому вже доводилося бути зґвалтованим, не ворушився, тільки вп’явся зубами у свою руку, щоб не закричати. Він думав про Джиммі Ґолда, про те, яким він був до того, як погнався за Золотим Баксом. Коли він усе ще був справжнім героєм. Він думав про Гарольді Фінамане, шкільного друга Джиммі (у самого Морріса в школі не було друзів) і про його слова: «Усе добре рано чи пізно закінчується», які припускали наявність зворотного: усе погане теж рано чи пізно закінчується.

Конкретно це погане тривало досить довго, і доки воно тривало, Морріс, не зупиняючись, повторював про себе мантру Джиммі з «Утікача»: Лайно? Ну й насрати! Лайно? Ну й насрати! Лайно? Ну й насрати! Допомогло.

Трішки.

Наступні кілька тижнів Оллгуд ґвалтував його анально одними ночами й орально іншими. Сам він, загалом, віддавав перевагу задньому проходові, який позбавлений смакових рецепторів. Принаймні він думав, що Кора Енн Хупер, жінка, на яку він мав дурість напасти, коли був у відключці, назвала б це вищим ступенем справедливості. Хоча, з іншого боку, їй довелося пережити небажане вторгнення лише одного разу.

До Вейнсвілльської в’язниці примикала фабрика, на якій ув’язнені шили джинси й спецівки для робітників. На п’ятий день у фарбувальні один із дружків Оллгуда взяв Морріса за зап’ястя, завів його за бак із синьою фарбою номер три і наказав знімати штани. «Ти просто не рипайся, а я зроблю все інше», — сказав він. Закінчивши, додав: «Я не педик, нічого такого, але мені потрібно якось жити, як і всім іншим. Бовкнеш комусь, що я педик, і я вб’ю тебе нахер».

«Не скажу, — відповів Морріс і подумки нагадав собі: Лайно? Ну й насрати! Лайно? Ну й насрати!»

Одного разу в середині березня 1979 на спортивному майданчику до Морріса підійшов в’язень, схожий на «ангела з пекла», з татуйованими купами м’язів.

— Ти вмієш писати? — запитав він з яскравою південною говіркою: ти вмієш пасати? — Я чув, ти вмієш писати.

— Так, я вмію писати, — відповів Морріс. Він помітив, як Оллгуд, не дійшовши до нього, побачив, хто йде поруч із Моррісом, і квапливо перемістився на баскетбольний майданчик у дальньому кінці двору.

— Я Воррен Дакворт. Усі називають мене Даком.

— Я Морріс Бел…

— Я знаю, хто ти. Ти добре пишеш, так?

— Так, — промовив Морріс, не замислюючись, і без зайвої сором’язливості. Те, як Рой Оллгуд несподівано знайшов для себе нове місце, не залишило його байдужим.

— Ти можеш написати лист для моєї дружини, якщо я, типу, скажу, що писати? Тільки словами красивішими?

— Можу й напишу, тільки в мене є одна проблемка.