Що впало, те пропало - Страница 39

Морріс вислизнув із кабінету, палаючи від сорому, уперше його не просто поставили на місце, а вбили в те місце й утрамбували. У нього з’явилося бажання викинути книгу в каналізацію, коли він вийшов з автобуса на розі Сикоморової і В’язової, але він стримав себе. Не тому, що боявся покарання. Як вона могла його покарати, якщо книга ця не входила до переліку? Стримався він через хлопця на обкладинці. Хлопець дивився крізь хмару сигаретного диму з якоюсь утомленою зухвалістю.

«Він — глузливий, із тих, хто ненавидить самого себе, маленький нікчема. Багато в чому такий самий, як ти».

Матері вдома не було, повернутися вона мала не раніше десятої. Вона викладала на курсах для дорослих заради додаткового заробітку. Морріс знав, що вона почувала відразу до цих курсів, вважаючи їх набагато нижчими за свій професійний рівень, що цілком його задовольняло. «Працюй, ма, подумав він. Працюй, крутись».

Морозильник був забитий упаковками заморожених обідів. Він узяв одну навмання й запхнув у духовку, плануючи почитати, поки буде готуватися. Після вечері можна буде піти нагору, узяти з-під ліжка один із батьківських «Плейбоїв» («спадщина старого» — іноді думав він) і трохи подушити курча.

Ставити духовку на таймер він не став, і через цілих півтори години від книги його відірвав запах горілої яловичини. Він прочитав першу сотню сторінок, не сидячи в цьому паскудному типовому будинку повоєнних часів, а гуляючи вулицями Нью-Йорка разом із Джиммі Ґолдом. Немов уві сні, Морріс сходив на кухню, натягнув рукавички, вийняв із духовки затверділу масу, кинув її у відро для сміття й повернувся до «Утікача».

«Треба буде перечитати ще раз», — подумав він. Йому навіть здалося, що в нього трішки підскочила температура. І з маркером. Тут так багато потрібно виділити й запам’ятати. Так багато.

Для читача однією з найбільш хвилюючих є та хвилина, коли він відкриває, що є читачем, людиною, не лише здатною прочитати книгу (що Моррісу вже було відомо), а закоханою в це заняття. Безнадійно. По вуха. Перша книга, яка створює таке враження, не забувається, і кожна її сторінка є новим відкриттям, яке палає й проголошує: Звісно, так і є! Так, я теж це бачив! І, звичайно: І я так думаю! І я так відчуваю!

Морріс написав переказ «Утікача» на десять сторінок. Від міс Тодд він повернувся з позначкою «А+» і єдиним коментарем: «Я знала, що ти оціниш».

Йому захотілося сказати їй, що це не «оцінка», це любов. Справжня любов. А справжня любов не вмирає ніколи.

«Утікач у справі» була так само чудова, як і «Утікач», тільки цього разу Джиммі був чужинцем не в Нью-Йорку, а в Європі, бився в Німеччині, бачив, як помирають його друзі, і нарешті в одному з концентраційних таборів дивився крізь колючий дріт порожнім поглядом, у якому вже не було страху. Скелети, що безцільно тиняються і яким пощастило вижити, підтвердили те, про що Джиммі здогадувався вже кілька років, писав Ротстайн. Усе це було помилкою.

Скориставшись трафаретом, Морріс скопіював цей рядок готичним шрифтом на аркуш паперу та пришпилив його кнопками до дверей своєї кімнати, тієї самої кімнати, у якій пізніше оселиться хлопчик на ім’я Пітер Сауберс.

Мати, побачивши його, скривила губи в саркастичну усмішку й нічого не сказала. Принаймні тоді. Суперечка про Джиммі Ґолда між ними сталася два роки по тому, коли вона сама прочитала трилогію. Суперечка призвела до того, що Морріс напився; напившись, він здійснив незаконне проникнення й напад; через ці злочини його на дев’ять місяців запроторили до колонії для неповнолітніх «Ріверв’ю».

Але цьому передував «Утікач зменшує оберти», якого Морріс прочитав із жахом. Джиммі одружився з гарною дівчиною. Джиммі влаштувався на роботу до рекламного агентства. Джиммі почав набирати вагу. Дружина Джиммі завагітніла першим із трьох маленьких Ґолдів, і вони переїхали в передмістя. Там у Джиммі з’явилися друзі. Із дружиною вони стали влаштовувати в себе у дворі вечірки з барбекю. Джиммі метушився над грилем у фартусі з написом «Шеф-кухар завжди правий». Джиммі зраджував дружину, а дружина зраджувала його. Джиммі приймав «Алка-Зельцер» від печії і якусь штуку під назвою «Мілтаун» від похмілля. Але головне — Джиммі погнався за Золотим Баксом.

Морріс читав про ці жахливі зміни з відчуттям розгубленості й страху, що поступово посилювалося. Йому здалося, що він відчуває приблизно те саме, що відчувала мати, коли дізналася, що її чоловік, якого вона завжди тримала біля себе на короткому повідку, спустошував їхні рахунки, навіть коли слухняно бігав за її дорученнями, так жодного разу й не піднявши руку, щоб збити з її надто освіченого обличчя цю саркастичну посмішку.

Морріс не залишав надії, що Джиммі прокинеться. Згадає, хто він — принаймні ким був раніше, — і викине на смітник своє нинішнє дурнувате й порожнє життя. Натомість «Утікач зменшує оберти» закінчилася святкуванням Джиммі своєї найуспішнішої рекламної кампанії — миючого засобу «Даззі-Ду», Святий Боже! — і коронною «І не таке ще буде наступного року».

У колонії Морріс повинен був щотижня зустрічатися з психіатром. Психіатра звали Кертіс Ларсен. Хлопці прозвали його Керд-смерд. Керд-смерд завжди закінчував розмову питанням: «Хто винен у тому, що ти опинився тут, Моррісе?»

Більшість хлопців, навіть безнадійно тупі, знали правильну відповідь. Знав її і Морріс, але відмовлявся казати. «Моя мати», — відповідав він щоразу, коли ставилося це питання.

Під час останньої зустрічі, незадовго до закінчення терміну Морріса, Керд-смерд склав на столі руки й кілька довгих беззвучних секунд дивився на Морріса. Морріс знав, що Керд-смерд чекає, коли він опустить очі. І не зробив цього.