Що впало, те пропало - Страница 43

До 2001 року в американських в’язницях засуджені на довічний термін у середньому проводили в ув’язненні тридцять один рік і чотири місяці.

У тому штаті, у якому коротав свої дні Морріс, законодавці створили власне таємне визначення життя, яке ґрунтувалося на демографії. У 1979, коли був засуджений Морріс, пересічний американець-чоловік доживав до сімдесяти років. Моррісу тоді було двадцять три, тому він вважав, що, коли йому стукне п’ятдесят сім, його борг суспільству буде сплачено.

Якщо, звісно, його не звільнять достроково.

Уперше він отримав на це право у 1990. На слухання з’явилася Кора Енн Хупер. Охайний блакитний костюм, сивіюче волосся зібране на потилиці в тугий до рипіння вузол, на колінах — велика чорна сумочка. Вона розповіла, як Морріс Белламі схопив її, коли вона йшла вулицею поза баром «Шутерс», розповіла про його намір «урвати шматочок». Вона розповіла п’ятьом членам комісії з умовно-дострокового звільнення, як він вдарив її і зламав їй ніс, коли вона спробувала скористатися пристроєм для виклику поліції, який лежав у неї в сумочці. Вона розповіла комісії про запах алкоголю в його диханні й про те, як він подряпав їй живіт нігтями, коли зривав із неї білизну. Вона розповіла їм, як Морріс «продовжував душити мене й катувати своїм органом», коли прибув поліцейський і почав його відтягувати. Вона повідомила комісії, що намагалася накласти на себе руки у 1980 і все ще перебуває під наглядом психіатра. Вона повідала комісії, що їй стало краще, коли вона прийняла Ісуса Христа своїм рятівником, але що її все ще мучать кошмари. Ні, сказала вона комісії, заміж вона так і не вийшла. Думка про секс викликає у неї панічний страх.

У достроковому звільненні було відмовлено. На зеленому аркуші паперу, який йому ввечері передали крізь ґрати, було вказано кілька причин, але найперша для комісії була найголовнішою: Потерпіла стверджує, що продовжує страждати.

Курва.

Хупер з’явилася знову в 1995 і знову в 2000. У 1995 на ній був той самий блакитний костюм. В останній рік тисячоліття — до того часу вона погладшала фунтів на сорок[21], не менше, — вона була в коричневому. У 2005 костюм був сірим, а великий білий хрест, який повиснув на шиї, нижче лежав на здоровезних грудях, як на полиці. Під час кожної появи на колінах у неї стояла велика чорна сумочка, здається, одна й та сама. Імовірно, усередині знаходився пристрій для виклику поліції. А можливо, ще й балончик «Мейса»[22]. На ці слухання її не викликали, вона приходила сама.

І розповідала свою історію.

Дострокове не давали. Головна причина на зеленому аркуші: Потерпіла стверджує, що продовжує страждати.

«Лайно? Ну й насрати! — казав собі Морріс. — Ну й насрати!»

Може, і так, але, Господи, як він шкодував, що не вбив її.

На момент третьої відмови письменницька робота Морріса користувалася великим попитом. У тісному маленькому світі Венсвілла він був автором бестселерів. Він писав любовні листи дружинам і подругам. Він писав листи дітям ув’язнених, і деякі з них у зворушливій прозі підтверджували існування Санта Клауса. Він писав заяви про прийом на роботу для тих ув’язнених, чий термін добігав кінця. Він писав теми для ув’язнених, які проходили онлайн-курси або тестування на отримання диплома про загальну освіту. Морріс не був тюремним юристом, але час від часу писав від імені ув’язнених листи справжнім юристам, переконливо пояснюючи суть справи, про яку йшла мова, і викладаючи підстави для звернення. Кілька разів його листи справляли враження на адвокатів, і ті — пам’ятаючи про гроші, які можна заробити на успішних справах про несправедливе ув’язнення, — приходили на слухання. Оскільки під час розгляду справ найважливішу роль стала відігравати ДНК, він нерідко писав Баррі Шеку й Пітеру Ньюфелду, засновникам «Проекту Невинність»[23]. Один із таких листів зрештою посприяв звільненню автомеханіка на ім’я Чарльз Роберсон, що перебивався крадіжками, а у Вейнсвіллі відсидів двадцять сім років. Роберсон знайшов свободу; Морріс знайшов вічну вдячність Роберсона й більше нічого… Якщо не брати до уваги зростаючої репутації, і це не так уже й мало. Його давно перестали ґвалтувати.

У 2004 Морріс написав свого кращого листа; чотири чернетки пішло на те, щоб усе вийшло ідеально. Це був лист Корі Енн Хупер. У ньому він говорив їй, що живе з постійним нестерпним відчуттям каяття, й обіцяв, якщо його звільнять достроково, присвятить залишок своїх днів спокуті свого єдиного жорстокого вчинку, скоєного під час викликаного алкоголем помутніння.

«Я тут чотири рази на тиждень відвідую зустрічі анонімних алкоголіків, — писав він. — А тепер ще підтримую матеріально півдюжини алкоголіків і наркоманів, які видужують. Я продовжуватиму цю роботу й на волі в Будинку на середині шляху святого Патрика[24] в Норт Сайді. Я пройшов крізь духовне пробудження, міс Хупер, і впустив у своє життя Ісуса. Ви зрозумієте, наскільки це важливо, тому що я знаю, ви теж прийняли Христа своїм рятівником. «Прости нам провини наші, — учив він, — як і ми прощаємо винуватцям нашим». Чи зможете ви пробачити мої провини перед вами? Я вже не та людина, яка тієї ночі заподіяла вам стільки болю. Моя душа переродилася. Молюся, щоб ви відповіли на мій лист».

За десять днів його молитва про відповідь була почута. Зворотної адреси на конверті не було, але на задньому клапані акуратними друкованими літерами значилося: «К. Е. Хупер». Моррісу не довелося розкривати конверт. Якийсь виродок з адміністрації, призначений перевіряти пошту ув’язнених, уже подбав про це. Усередині лежав єдиний аркуш із нерівними краями. У верхньому правому кутку і в нижньому лівому пухнасті кошенята грали із сірими клубками шпагату. Десь посередині сторінки друкованими літерами був написаний єдиний рядок.