Що впало, те пропало - Страница 48

Він зійшов з автобуса на Гарнер-стрит, поруч із бібліотекою, у якій у дитинстві провів так багато годин. Бібліотека була його надійним притулком, його укриттям, бо старші хлопці, які можуть захотіти тебе побити, боялися її, як Супермен криптоніту[39]. Він пройшов дев’ять блоків до Сикоморової вулиці, потім неквапно пройшов повз свій старий будинок. Будівля, як і колись, мала досить занехаяний вигляд, утім, як і всі будинки в цій частині міста, але газон був підстрижений, а фарба здавалася більш-менш свіжою. Він подивився на гараж, де тридцять шість років тому сховав від цікавих очей місіс Маллер «Біскейн», і йому згадалося, як він викладав скриню пластиковою плівкою, аби рукописи не відсиріли. Досить завбачливо, ураховуючи, скільки їм довелося там пролежати.

У номері 23 горіли вікна; люди, які там жили — у тюремній бібліотеці він через інтернет дізнався, що це якісь Сауберси, — були вдома. Він подивився на верхнє вікно з правого боку, те, що виходить на під’їзну доріжку, і подумав, хто зараз знаходиться в його старій кімнаті. Дитина, швидше за все. І в цей дегенеративний час, напевно, така, що більше любить грати в ігри на своєму телефоні, ніж читати книги.

Морріс рушив далі і завернув за ріг на В’язовій вулиці, потім пройшов Березовою. Дійшовши до Залу відпочинку (закритого два роки тому через скорочення бюджету — про це він теж дізнався в інтернеті), він озирнувся, побачив, що на доріжках з обох боків нікого, і поспішив за цегляне крило будівлі. Опинившись за ним, він припустив човгаючою риссю навпростець баскетбольним майданчиком — який теж був занедбаним, але, судячи з вигляду, ним усе ще користувалися, — і зарослим бур’яном бейсбольним полем.

З неба світив місяць, майже повний і досить яскравий, щоб від нього падала тінь. Тепер перед ним темніли безформні густі зарості кущів і приземкуватих дерев, гілки яких перепліталися в боротьбі за простір. Де стежка? Йому здавалося, що місце правильне, тільки стежки ніде не було видно. Він почав ходити туди-сюди вздовж того місця, де раніше знаходився правий край бейсбольного поля, як собака, який намагається зловити ледь чутний запах. Серце знову калатало на повну, у роті пересохло й з’явився мідний присмак. Навідатися до свого старого будинку — це одне, але стирчати тут, за покинутим Залом відпочинку, — уже точно сумнівна поведінка.

Він уже збирався розвернутися й піти, коли помітив пакетик від чіпсів, що бовтається на кущі. Морріс відігнув кущ і — Матінко Божа, ось вона стежка, точніше, привид тієї стежки, яка колись тут проходила. Зрозуміло чому — після закриття Залу молодь стала нею користуватися набагато менше. І це добре. Хоча, нагадав він собі, майже весь час, що він провів у Вейнсвіллі, Зал був відкритий. Незліченна кількість ніг пройшла поблизу його закопаного скарбу.

Він рушив стежкою, повільно, зупиняючись щоразу, коли місяць пірнав за хмару, і продовжуючи шлях, коли він з’являвся знову. За п’ять хвилин почулося дзюрчання струмка. Отже, і він зберігся.

Морріс вийшов на берег. Потік був відкритий небу, й оскільки місяць піднявся вже досить високо, вода блищала, як чорний шовк. Вибрати потрібне дерево на протилежному березі, те, під яким він сховав скриню, було зовсім не складно. За ці роки воно розрослося й нахилилося до струмка. Кілька кострубатих коренів стирчали вигинами із землі, але все інше виглядало так само.

Морріс перейшов через струмок старим шляхом, переступаючи з каменя на камінь і навіть не замочивши черевиків. Одного разу він озирнувся — він знав, що навколо нікого, якби тут знаходився ще хтось, він би почув, але старої тюремної звички було не так вже й легко позбутися — і встав під деревом навколішки. Чуючи, як дихання з хрипом проходить крізь горло, Морріс однією рукою взявся за корінь, а другою почав висмикувати траву.

Розчистивши невеликий круглий майданчик, він став копати, відкидаючи вбік камінчики. Коли руки занурилися в землю до середини передпліччя, пальці натрапили на щось тверде й гладке. Морріс притулився палаючим лобом до викривленого шишкуватого кореня, шматок якого стирчав із землі, і заплющив очі.

На місці.

Його скриня на місці.

Слава тобі, Господи!

Цього було достатньо, принаймні поки. Найбільше, що він міг зробити, і, Господи, яке полегшення. Він згріб землю назад до ями й закидав її торішнім осіннім листям із берега струмка. Незабаром тут знову виросте трава — бур’яни швидко ростуть, особливо в теплу погоду — і це закінчить роботу.

Якби Морріс був вільною людиною, то пішов би далі Сикоморовою, бо так було ближче до автобусної зупинки, але зараз він зробити цього не міг, бо двір, до якого вела стежка, належав родині Сауберсів. Якщо хтось із них побачить його там, вони тієї ж миті подзвонять 911[40], і тоді вже завтра його, імовірно, повернуть до Вейнсвілла, та ще й накинуть років зо п’ять до старого терміну про всяк випадок.

Натомість він повернувся на Березову, переконався, що навколо, як і раніше, нікого, і пішов до зупинки на Гарнер-стрит. Ноги його втомилися, долоня, якою він копав землю, була вся подряпана й боліла, але Морріс відчував себе так, ніби став важити на сотню фунтів[41] менше. Скриня на місці! Він і не сумнівався, що так і буде, але отримати підтвердження було так солодко.

Повернувшись до Елітного гнидника, він змив бруд із рук, роздягнувся й ліг. Сьогодні сусіди галасували більше, ніж завжди, але все одно не настільки, як у крилі Д у Вейнсвіллі, особливо такими ночами, як сьогодні, коли на небі такий великий місяць. Морріс заснув майже одразу. Тепер, перевіривши скриню, він мав бути обережним — це була його остання думка. Обережніше, ніж будь-коли.