Що впало, те пропало - Страница 25

— Я б цього не зробив, — прошепотів він. Головний біль уже став просто нестерпним, до того ж щось було не так із лівою частиною обличчя. Вона палала. Я б ніколи такого не зробив.

Тільки звідки така впевненість? Коли він пиячив, могло статися що завгодно. Чорний звір зривався з ланцюга. В юнацтві цей звір скаженів у тому будинку на Цукрових Пригірках, улаштувавши там справжнє пекло, а коли спрацювала потайна сигналізація та приїхали поліцейські, він бився з ними, поки один не оглушив його кийком, після чого його обшукали й виявили, що кишені набиті коштовностями, здебільшого звичайними повсякденними, але були там й інші, необачливо залишені поза сейфом господині, страшенно цінні, навіть розкішні: добридень, як ся маєте, ми вирушаємо до Рівер’ю, де напружимо наш ніжний юний задок і знайдемо нових чудових друзів.

Він подумав: «Людина, яка влаштувала таке шоу з розкиданням лайна, цілком здатна п’янючою вихвалятися вбивством творця Джиммі Ґолда, і ти про це знаєш».

Хоча, це могла бути й поліція. Якщо вони його ідентифікували й розіслали орієнтування. Така ймовірність є.

— Мені потрібна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у!

— Стули пельку!

Цього разу закричав сам Морріс, скоріше, спробував закричати, але замість крику вихлюпнулось якесь блювотно-булькотне крячання. О, як нестерпно болить голова! І обличчя! Він провів рукою по лівій щоці й втупився в клапті засохлої крові, які залишилися на долоні. Провів ще й відчув подряпини, щонайменше три. Сліди від нігтів, до того ж глибокі. Про що це нам говорить? Ну, звичайно, — хоча бувають і винятки — чоловіки б’ють, а жінки дряпають. Жіночки це роблять нігтями, бо зазвичай для дряпання у них є красиві довгі нігті.

«Я спробував підчепити якусь цяцю, і вона відмовила мені за допомогою нігтів?»

Морріс спробував щось пригадати й не зміг. Він пам’ятав дощ, пончо, світло ліхтаря на корінні. Він пам’ятав кирку. Він, здається, пригадував щось про бажання послухати гучну музику й розмову з касиром у магазині «Зоні». Після цього? Суцільна темрява.

Подумав: «Може, це машина? Чортів «Біскейн». Може, хтось побачив, як вона виїжджала із зони відпочинку на Трасу 92 із радіатором і з правим боком у крові, а може, я щось забув у бардачку. Щось із моїм ім’ям».

Але це здавалося малоймовірним. Вони купили «Шеві» у напівп’яної шльондри в якійсь забігайлівці в Лінні, платили всі троє в складчину. Машину вона переписала на такого собі Гарольда Фінмана, а це ім’я кращого друга Джиммі Ґолда в «Утікачі». Морріса Белламі вона не бачила, той завбачливо тримався осторонь, поки укладалася ця угода. До того ж Морріс, залишаючи машину біля торгового комплексу, зробив усе, аби полегшити роботу можливим викрадачам, хіба що не написав на лобовому склі «Будь ласка, викрадіть мене». Ні, «Біскейн» зараз стоїть на якійсь стоянці в центрі міста або біля озера, розібрана аж до самих коліс.

«І все ж таки, як я сюди потрапив? — Знову те саме питання, як щур, що бігає в колесі. — Якщо якась жінка прикрасила мені обличчя нігтями, я її вдарив? Зламав щелепу?»

За чорною завісою забуття ледь чутно дзвякнув дзвіночок. Якщо це так, його, імовірно, звинуватять у фізичному насильстві, і за це він може попрямувати до Вейнсвілла: подорож у великому зеленому автобусі з дротяною сіткою на вікнах. В’язниця в Вейнсвіллі, звичайно, річ не з приємних, але, якщо доведеться, кілька років за насильство можна й відсидіти. Насильство це ж таки не вбивство.

«Господи, тільки б це був не Ротстайн, — подумав він. — Мені так багато треба прочитати, записники чекають на мене в надійному місці. Приємне доповнення до цього — у мене є гроші, щоб підтримувати себе, понад двадцять тисяч доларів неміченими купюрами по двадцять і п’ятдесят доларів. Цього вистачить надовго, якщо не розкошувати. Тому, Господи, тільки б не вбивство!»

— Мені потрібна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у!

— Ще один раз, покидьку кінчений, — закричав хтось, — ще раз, і я вирву твою дупу тобі крізь рота!

Морріс заплющив очі.

Хоча до полудня Морріс відчув себе краще, він відмовився їсти ті помиї, які тут видавали за обід: локшина, що плавала в чомусь, схожому на кров’яний соус. Потім, приблизно о 14:00, четверо поліцейських пройшли коридором поміж камер. Один тримав у руках планшет із затискачем, другий вигукував прізвища:

— Белламі! Холлоуей! Макгівер! Райлі! Рузвельт! Тітгарден! Крок уперед.

— Правильно, Тігарден, сер, — сказав здоровенний негр у сусідній із Моррісом камері.

— Та мені насрати, хоч Джон Гандон. Якщо хочеш поговорити з призначеним судом адвокатом, крок уперед, якщо ні — сиди й чекай свого часу.

Півдюжини названих зробили крок уперед. Це були останні з тих, хто залишився, принаймні в цьому коридорі. Решту з тих, кого доправили вчора (дякувати Богу, і того хлопця, що знущався з пісні Джона Мелленкампа), або відпустили, або відвели до суду на ранкове висування обвинувачення. Усе це були дрібниці. Морріс знав, що вдень висуваються звинувачення за серйозніші справи. Після його невеликої пригоди на Цукрових Пригірках йому висунули звинувачення вдень. Суддя Буковські, та ще сволота.

Морріс молився Богу, у якого не вірив, коли двері його клітки відчинилися. Насильство, Боже, домовилися? Це дуже просто. Тільки не вбивство. Боже, нехай вони нічого не знають про те, що сталося в Нью-Гемпширі чи в одній зоні відпочинку в Нью-Йорку, добре? Ти не проти?

— Виходимо в коридор, хлопчики, — сказав охоронець із планшетом. — Вийти й повернутися праворуч. Триматися на відстані витягнутої руки від чесного американця, що стоїть попереду. Не обертатися, не жартувати. Не засмучуйте нас, і ми не будемо засмучувати вас.