Що впало, те пропало - Страница 26

Вони спустилися ліфтом, таким здоровенним, що в ньому могло б вміститися невелике стадо корів, потім пройшли іншим коридором, а потім — дідько його знає навіщо, якщо вони всі були в сандаліях і комбінезонах без кишень, — крізь металошукач. За ним розташовувалася кімната для відвідувачів із вісьмома розділеними стінками кабінками, схожими на бібліотечні. Охоронець із планшетом велів Моррісу йти до номера 3. Морріс присів і подивився на призначеного йому судом адвоката крізь плексигласове скло, яке часто забруднювалось і зрідка милось. На боці свободи сидів якийсь ботан із поганою стрижкою і лупою. Під однією ніздрею у нього червонів герпес, пошарпаний портфельчик стояв на колінах. На вигляд йому було років дев’ятнадцять.

«Оце таке я отримав, — подумав Морріс. — О Господи, ось що я отримав». Адвокат указав на телефон, який висів на стіні кабінки Морріса, і відкрив портфель. З нього він витягнув єдиний аркуш паперу і, зрозуміло, жовтий адвокатський блокнот, куди ж без нього. Коли ці предмети лягли перед ним на столик, він поставив портфель на підлогу та зняв трубку свого телефону. Розмовляв він аж ніяк не невпевненим молодим тенорком, а навпаки, упевненим, хриплуватим баритоном, який здавався занадто потужним для досить хирлявої статури, що ховалася за дивною на вигляд фіолетовою краваткою.

— Ви по вуха в лайні, містере… — Він глянув на аркуш паперу, який лежав зверху на адвокатському блокноті. — Белламі. Готуйтеся провести дуже-дуже довгий час у в’язниці штату. Якщо, звичайно, ви нічого не хочете дати натомість.

Морріс замислився. Він говорить про записники.

Холод пройшовся по його руках ніжками злих фей. Якщо його взяли за Ротстайна, отже, його взяли й за Кертіса з Фредді. А це означає життя без надії на помилування. У нього вже не буде можливості повернути скриню й дізнатися про долю Джиммі Ґолда.

— Розповідайте, — сказав адвокат так, ніби віддав команду.

— Тоді скажіть, із ким я розмовляю.

— Елмер Кафферті, тимчасово до ваших послуг. Звинувачення вам буде пред’явлено за… — Він подивився на годинник, «Таймекс», навіть дешевший, ніж його костюм. — Тридцять хвилин. Суддя Буковські конче пунктуальна.

Голову Морріса пробило болем, і не через похмілля.

— Ні! Тільки не вона! Не може цього бути! Знову ця стерво!

Кафферті посміхнувся.

— Бачу, вам уже доводилося мати справу з Великою Буковські.

— Подивіться у своїх паперах, — знесилено промовив Морріс. Утім, можливо, там цього не було. Справа Цукрових Пригірків не підлягала розголосу, про що він і казав Енді.

Чортів Енді Халлідей. Тут більше його провини, ніж моєї.

— Гомік.

Кафферті насупився.

— Що ви сказали?

— Нічого. Продовжуйте.

— У моїх паперах є тільки звіт про вчорашнє затримання. Хороша новина: коли дійде до суду, вашу долю вирішуватиме інший суддя. Ще краща новина, принаймні для мене: до того часу ваші інтереси буду представляти не я, а хтось інший. Ми з дружиною переїжджаємо до Денвера, і ви, містере Белламі, перетворитеся на спогад.

Денвер не Денвер — Моррісу було начхати.

— Скажіть, у чому мене звинувачують.

— А ви не пам’ятаєте?

— Я був у відключці.

— Справді?

— Справді, — відповів Морріс.

Можливо, йому все ж доведеться віддати записники, хоча про це йому було боляче навіть думати. Але навіть якщо б він зробив таку пропозицію — або якби Кафферті це зробив, — чи зрозуміє прокурор цінність того, що в них міститься? Це здавалося малоймовірним. Юристи — не вчені. У розумі прокурора велика література — це який-небудь Ерл Стенлі Гарднер. Навіть якщо записники — чудові записники в розкішних молескінових палітурках — матимуть якесь значення для суду, що він, Морріс, отримає, віддавши їх? Один довічний термін замість трьох? Блискуче!

«Я все одно не зможу. Я не стану».

Енді Халлідей, можливо, і був гоміком, поціновувачем «Інгліш лезер», але щодо того, що саме рухало Моррісом, він не помилився. Кертіс і Фредді підписалися через гроші; коли Морріс сказав, що старий міг зберігати в себе тисяч сто, вони повірили йому. Рукописи Ротстайна? В уяві двох тупаків творчий доробок Ротстайна з 1960 поставав якимось маревом, щось на кшталт покинутої золотої копальні. Тільки для Морріса рукописи мали цінність. Якби щось пішло не так, він міг би запропонувати Кертісу й Фредді обміняти свою грошову частку на написані слова, і Морріс не сумнівався, що ті погодилися б. Якщо він віддасть записники зараз — тим паче, що в них містилися саги про Джиммі Ґолда, — отже, усе було марно.

Кафферті постукав телефоном по плексигласу й знову приклав трубку до вуха.

— Кафферті викликає Белламі, Кафферті викликає Белламі, прийом.

— Пробачте. Замислився.

— Трохи запізно замислюватися, чи не так? Спробуйте, будь ласка, не відволікатися. Ви обвинувачуєтеся за трьома пунктами. Ваше завдання, якщо ви згодні, — зробити заяву про свою невинність за всіма трьома пунктами. Пізніше, коли буде суд, зможете визнати себе винним, якщо це буде на вашу користь. Про заставу навіть не думайте, бо Буковські не сміється, а регоче, як та відьма.

Морріс подумав: «Ось так найбільші страхи стають реальністю. Ротстайн, Доу та Роджерс. Три вбивства першого ступеня».

— Містер Белламі? Час іде, і в мене уривається терпець.

Телефонна трубка опустилася, і Моррісу довелося зробити над собою зусилля, аби знову прикласти її до вуха. Тепер уже все було марно, але адвокат із приязним обличчям Річі Каннінгема й несподіваним баритоном зрілого чоловіка продовжував лити слова в його вухо, і якоїсь миті він таки почав розуміти, про що йдеться.